Запорізьке козацтво проводить всеукраїнську патріотичну акцію «Вшануймо історичну пам’ять пращурів-героїв»

05.01.2017
от

Вшануймо пам’ять пращурів козака Леоніда Собакаря!

У травні року 1797-го перська війна скінчилась, і чорноморці з полковником
Чернишовим пішли на Кубань. Втративши у поході половину товариства і
натерпівшись всякого лиха, чорноморці повернулись у Катеринодар у кількості
всього 504 козаків, друга ж частина загинула під час війни. Козаки мали себе
покривдженими своєю старшиною й хотіли поскаржитись Котляревському, але той був
на Тамані. Тоді козаки після зустрічі та молебна, коли їм наказано було
розходитися по куренях, заявили старшому після Котляревського полковникові
Кордовському, що не підуть у курені, доки не задовольнять їх за кривди, вчинені
їм під час походу. Вони стали кошем на майдані й сказали, що дожидатимуть, доки
повернеться отаман.
У давні часи на Запорожжі козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли,
скликали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомоніли б — от би й
одлягло од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Війську
Чорноморському котли, навіть срібні, та старшина далеко заховала їх, щоб козаки
вже не почули й дзвону. Та й товариства в Катеринодарі було обмаль — всі сиділи
по станицях, або чатували кордони — аж курені бур’яном поросли.
Думали-гадали покривджені та й подали у військову канцелярію скаргу на ім’я
“Чорноморського військового общества”, себто звернулися до всієї козацької
громади.
Вони скаржились на те, якої шкоди завдавала козакам військова старшина, а саме:
1). Як ішли козаки походом в Астрахань, то Головатий наймав чумаків, щоб везти
козацьке збіжжя, та не заплатив за хури з військової казни, а вивернув із
козацького жалування по 50 копійок з кожного;
2). В Астрахані ганяли козаків на роботи, а гроші за працю, як чули козаки,
старшина забрала собі.
3). У Баку козаків примушували складати в бунти лантухи з припасом, дозволяючи
відпочивати тільки по дві години в день. За ту роботу виплачували по 5 копійок
за чверть, але козаки не дістали й шага.
4). Під час війни ще багато довелося працювати козакам, та за те їм нічого не
дісталося, а чули вони, що старшина приховала 16 000 карбованців, виданих за те
від казни.
5). У Баку козацька старшина продала 64 чверті військового борошна за 660
карбованців, але гроші приховала.
6). На переселення козаків із Дністра казна видала 30 000 карбованців, козаки ж
нічого з того не отримали.
7). Горілку, яку відпускали з казни для хворих козаків, старшина продавала на
свою користь.
Пізніше до тих пунктів обвинувачення козаки додали ще чимало оповідань про
попередні неправдиві вчинки старшини, скоєні ще під час турецької війни та після
неї, й кінчали собі скарги тим, що козацька старшина забрала собі у власність
найкращі на Чорномор’ї землі, рибні лимани та плеса.
Нема чого й казати, що таких злочинів старшини не могло б бути, коли б у
Чорноморському Війську, як колись на Запорожжі, щороку збиралися ради, на яких
кожен старшина мав би звітуватися перед товариством.
Діставши звістку про незадоволення козаків, Котляревський, пригадавши, мабуть,
що на Січі не насмілився б і очей показати, легкодухо втік у Усть-Лабу просити
російського війська, щоб вгамувати, як він казав, бунт.
Тим часом чутка про те, що чорноморці почали шукати правди, розійшлася й по
станицях, і незадоволені козаки почали і звідтіля сходитися до Катеринодара.
Найбільший вплив мав на присутніх ще не старий козак завзятої вдачі Дикун. З
наказу Котляревського його було заарештовано, але товариші одбили й визволили
Дикуна, й, зібравшись на раду, вирішили скинути всю старшину, яка од них
ховається, та обрати нову.
Прибулий випадково на Кубань генерал Пузиревський, на прохання Котляревського,
вислухав козаків і, довідавшись, що вони хочуть обрати старшину, сказав, що
цього не можна робити, бо Котляревський призначений військовим отаманом од царя.
Тоді козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та інші відповіли, що згоджуються
коритися Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. І так й
учинили — обрали, а між усіма Дикуна — військовим осавулом, Шмалька — пушкарем,
а Собакаря — полковником на соляний двір.
Тоді Пузиревський вдався до хитрощів: порадив козакам написати скаргу цареві й
послати її з депутацією у столицю, а доки депутація повернеться з Петербурга,
лишити на уряді стару старшину. Щирі серцем козаки пристали й на це і, не
сподіваючись провокації, обрали депутатами всіх тих, хто найбільше обстоював
їхні права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще до десяти душ. Усіх їх, як
тільки вони прибули до Петербурга, було заарештовано; в Катеринодарі ж тим часом
почали саджати інших непокірливих. Позаяк острогів у той час не було, то
арештованих пускали в глибокі ями, з яких неможливо було вилізти. З одної ями,
що була близько од берега Кубані, козаки підкопались до річки, і 30 чоловік
втекло на Дунай, передати товаришам звістку, що загинула вже на Кубані
запорозька воля. З інших заарештованих, яких налічувалось біля двох сотень, 50
душ померло до закінчення суду через неможливі умови життя в неволі. Багатьох
же, кого хотіли посадити, не вдалося розшукати; — треба гадати, що, хоч і далеко
був Дунай, а чорноморці знаходили туди стежку: просто брали човники, й,
покладаючись на козацького заступника святого Миколу, перепливали Чорним морем.
Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки нарешті
привезли їх назад, у Катеринодар, де мало відбутись катування. Тільки Дикун та
Шмалько не дожили до тортур — Дикун помер по дорозі до Катеринодара, а Шмалько —
у в’язниці, як уже його привезли до Катеринодара; Собакаря ж та Полового було
покарано батогами перед військом, а далі їх затаврували, обірвали їм ніздрі й
заслали на каторжні роботи до Сибіру.
Так було поховано на Кубані запорозьку волю, виборче право й військову раду.

МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ НИКИПІЛИЙ
Ще у ранньому дитинстві Миколу називали малим козачком, адже він ріс сильним, вправним, справжнім чоловіком. Дитячі роки пройшли у нього весело і цікаво. Потішними були розваги з хлопцями біля річки, де вони купали коней. Але хлопчачі забави ніколи у Миколки не стояли на чільному місці. Перш за все він знав, що треба допомогти батькові, — Миколі Гнатовичу, якого всі у селі Радісному поважали за чуйність і доброту. Тато пройшов війну, звільняв Мелітополь та Крим. А мама, — Марія Василівна, була вивезена фашистами у Німеччину, звідки повернулася у 1945 році. Матусю теж цінували односельці за щирість і працелюбство. Тож Миколка завжди ставав у пригоді своїм батькам, порався по господарству чи на городі, ніколи не цурався ніякої роботи.
Свого часу закінчив Данилівську середню школу, відслужив в армії у військах стратегічного призначення. Одразу потому почав працювати у лавах МВС: спершу у Донецькому РВМС у групі захоплення, а потім дільничним на шахті «Бутовка».
На Покровщину перебрався з дружиною Валентиною Олександрівною та дітьми Віталієм і Наталкою у 1984 році, трудився дільничним, начальником штабу цивільної оброни у Вищому професійному училищі №75, зараз працює охоронцем на сирзаводі. На кожному місці роботи зарекомендував себе як професійний, відповідальний працівник, якого поважають і керівники, і колеги.
У вільний час бавиться онуками — Маргаритою та Богданчиком, полюбляє полювання та рибалку.
Однак левову частину життя Миколи Миколайовича займає козацтво, якому він присвячує всього себе. Його можна і варто назвати першопрохідцем у Покровському районі. Нині Микола Миколайович Никипілий очолює Покровський полк Міжнародного союзу козаків «Запорізь¬ка Січ» .
Сучасна козацька історія нашого краю, як і козаць¬ка біографія М.М. Никипілого розпочалася в 2005 році зі співпраці Миколи Мико¬лайовича з новомиколаївцем А.О. Шинкаренком, отаманом першого на на¬ших теренах осередку ко¬заків. М.М. Никипілий був спочатку курінним хорун¬жим, потім — курінним оса¬вулом, курінним суддею. Через п’ять років рада місцевих козаків прийняла рішення про заснування власної організації – куреня, заступником отамана було обрано М.М. Никипілого. Восени того ж 2010 року він став отаманом районного осередку.
Микола Никипілий, який тісно співпрацює з Українською Право¬славною Церквою Київського Патріархату, — ініціа¬тор виготовлення і встанов¬лення поклонних хрестів на території району, запро¬вадження участі козаків в охороні громадського по¬рядку тощо.
Покровсь¬кий полк, яким керує М.М. Никипілий, не хизується кількістю ко¬заків, козачат і зроблених справ, вважа¬ючи головні¬шими розум, кмітливість, силу, витривалість, здат¬ність допомагати, відда¬ність Батьківщині. Тому, певно, він залишається на хорошому рахунку в МСК «Запорозька Січ», Верхов¬ний Отаман якого І.Є. Лапін із задоволенням приїжджає на різні заходи, що прово-дяться в районі за участю цього козацького осеред¬ку.
У час війни Покровський полк не лише здійснює охорону стратегічно важливих об’єктів на території району, а й постійно допомагав і продовжує допомагати учасникам АТО. На сьогодні Микола Миколайович бере активну участь у працевлаштуванні демобілізованих воїнів. Слід зазначити, що син М.М. Никипілого нині несе службу у Збройних Силах України. А полк, очолюваний М.М. Никипілим, — активний учасник операцій «Дозор» та «Козацький перехват», постійно дієво співпрацює з Д.В. Сухініним, Головою Координаційної Ради з питань козацтва Запорізької ОДА.
Тричі обраний, козацький ота¬ман М.М. Никипілий, яко¬му Кавалерсь¬кою комісією та радою старійшин МСК «Запорі¬зька Січ» присвоєно чин генерала-осавула, — заслу¬жив на повагу зем¬ляків. За особистий внесок в козацький рух він має церковні нагороди, По¬чесні грамоти від райдержадміністрації, район¬ної ради та райвідділу міліції, медаль за волонтерство. Микола Миколайович Никипілий входить до складу Координаційної Ради Запорізької та Дніпропетровської ОДА, учасник Великих Рад Отаманів України та міжнародних конференцій.
Козацькому роду – нема переводу!

Написать ответ

*